Бiгом до зiрок iз космонавтом Леонiдом Каденюком

Всі ми знаємо, які бувають супергерої — гори м’язів, надлюдські можливості, залізні нерви… Але  в Україні є наш власний супергерой: йому 65 років, він носить діловий костюм та не уявляє свого життя без ранкових пробіжок на 10 км. Це Леонід КАДЕНЮК – єдиний представник незалежної України, який побував у Космосі.

— Леоніде Костянтиновичу, у свої 65 років Ви виглядаєте так, немов завтра – посадка у шаттл. У чому Ваш секрет?

 

—Я дуже люблю бігати. Біг — це найдемократичніший вид спорту, він дає навантаження на всі групи м’язів, а також створює “здоровий” стрес для всього організму.

 

— І як давно у Вас з’явилася ця корисна звичка?
— Відтоді як мене відібрали до загону космонавтів. Починав я з 3 кілометрів, довів до 10 і продовжую так бігати 3-4 рази на тиждень. З 1983 року записую свої результати, і ось днями пробіг символічний екватор – 41 000 км.

 

 

—Напевно у космонавти беруть тільки спортивних та підтягнутих?

—Людина, яка готується полетіти в космос, повинна мати якщо не ідеальне, то майже ідеальне здоров’я. Вмоги були жорсткими, адже на Землі складно передбачити реакцію кожної конкретної людини на умови без гравітації. Але одночасно це були і найпростіші вимоги до космонавтів, особливо перших місій. Для мого покоління астронавтів усе набагато складніше – ми фактично були вченими, проводили експерименти, велика увага приділялась і теоретичній підготовці.

 

Ви довгий час працювали льотчиком-випробувачем. Ця робота дуже небезпечна та стресова… 

Дійсно, статистика виживання після польотів на випробовуваних винищувачах завжди була не на користь льотчиків – за рік гинуло по 100-150 чоловік. Напруження ніколи не зникало, але воно певною мірою і допомагало зосередитися. Постійне відчуття небезпеки провокує виникнення, як я його називаю, прихованого напруження. Зовні ти ніби залишаєшся спокійним, і ти навіть думаєш, що спокійний. Але роки моєї роботи льотчиком-випробувачем показали, що до розслабленості мені завжди було далеко. Летів я, наприклад, на МіГ-21 на висоті 50 метрів зі швидкістю 1200 км/год – це майже звукова швидкість, і отримував у польоті величезне задоволення. А спускаюся потім по драбині з кабіни – сходи аж тремтять! Тільки тут розумієш, що не дуже-то ти був і спокійний… Відпускав цей стан через півтори-дві години.

—Як же Ви справлялися із перманентним стресом?
—Знаєте, австрійський вчений Ганс Сельє стверджував, що стрес – це не те, із чим ви зіткнулися, а те, як ви сприйняли подію. За час роботи льотчиком-випробувачем моя нервова система «притупилася». Ну, відмовив один двигун – зараз запущу другий, не запуститься – на одному посаджу, не вийде – катапультуюся. Ну і звичайно перезавантажитись допомагав спорт – той же біг. Увечері після польоту йшов на стадіон – 3-5 км пробіг і все приходило в норму. Спорт — це велика річ.

Спілкувалася Галина Теличук