Проблеми реформування амбулаторно-поліклінічної допомоги населенню турбують усю медичну громадськість. І не дивно, адже на догоспітальному етапі починають і закінчують лікування майже 80% пацієнтів, саме тут зосереджена значна частина медичних кадрів. Колись ми із задоволенням стверджували, що за числом лікарів і кількістю ліжок на 10 тисяч населення наша медицина перевищує показники провідних країн світу. При цьому мало звертали увагу на якість надання медичної допомоги.
Адже в ідеалі захворюванню простіше, та і дешевше запобігти, ніж його лікувати. Тому об’єктивною необхідністю стало перенесення центру тяжіння охорони здоров’я на поліклініку, безпосередню роботу з хворим і його сім’єю.
Сімейна медицина – це ключова ланка первинної медичної допомоги. Головна мета сімейної медицини – поліпшення якості надання медичної допомоги пацієнтам на первинних етапах. Якість – це комплексне поняття, яке вміщує посилення бази знань у сфері первинної допомоги, розробку чітких спеціальних алгоритмів діагностики і надання своєчасної адекватної медичної допомоги. Іншою відмінною рисою сімейної медицини, що має величезне значення, є безліч аспектів, які вона охоплює.
Такі немедичні аспекти як культурологічний, професійний, економічний, деонтологічний, соціальний, впливають на діагностичний і терапевтичний підходи, а також на кінцевий результат лікування. У різних країнах світу кількість лікарів загальної практики (сімейних лікарів) складає від 54% у Франції до 15% в Іспанії. У США з 653 тис. лікарів 39,2% є сімейними, а всі інші – лікарями-фахівцями; на одного лікаря загальної практики припадає від 850 (Австралія) і 975 (Іспанія) до 2430 (Швеція) жителів.
Кількість годин роботи лікаря загальної практики (сімейного лікаря) за тиждень коливається від 25 у Франції до 57 в Японії. За кількістю консультацій за одну годину прийому найактивніше лікарі загальної поліклініки працюють у Японії – 5,7, а найменше у Швеції – 2,4 консультації.
Світова практика сформулювала три моделі діяльності лікаря загальної практики:
• індивідуальна практика (лікар і середній медичний персонал);
• групова практика (декілька лікарів загальної практики об’єднані в групу, що дозволяє заощадити засоби, організувати взаємозаміну, ввести деяку спеціалізацію медичної практики);
• центри здоров’я (скандинавська модель) – це амбулаторія загальної практики, іноді із стаціонаром для людей похилого віку.
Сімейний лікар – лікар специфічної кваліфікації. Він повинен добре знати і володіти навиками лікування найпоширеніших захворювань з різних розділів медицини: наприклад, гіпертензію і стенокардію (кардіологія), цукровий діабет (ендокринологія), радикулоневралгії (неврологія), варикозне захворювання вен і фурункульоз (хірургія).
Питання про необхідність і важливість розвитку сімейної медицини давно вже не є дискутабельним . У Нідерландах, Австралії, США, Канаді, Великобританії та інших країнах функціонують школи та інститути з проведення медичних MD/PhD програм з сімейної медицини, епідеміології, етики, медичної інформатики . Дослідницькі програми спрямовані на визначення віддалених результатів захворювань, ефективності діагностичних і терапевтич – них втручань, якості надання медичної допомоги тощо . В Україні в цьому напрямку також зроблено багато, але ще більше потрібно зробити.
За матеріалами статті В.О.Сірик у журналі “Ліки України”
