Кілометрова лихоманка

Кілометрова лихоманка

 

Всього місяць тому я написала на своїй сторінці у Фейсбук, що всім серцем люблю новий проект Фонду «Кілометри добра», але не бігтиму в жодному разі. В неділю я все-таки подолала 5-ти кілометрову дистанцію на благодійному напівмарафоні.

Поряд зі мною бігла Надія Ватульова, яка ще місяць тому вдягала кросівки лише для пікніків. На фінішній прямій, з зачіскою, з якої не вибилася жодна волосинка, та вже з руках нас чекала телеведуча Ахава Тесленко.

В сторонці жадібно пив воду Борислав Береза. Відомий ресторатор Руслан Шибаєв, який ще тиждень тому , нічого не підозрюючи, навчав мене пити негроні, з легкістю відірвався вперед. Перегнавши нас усіх, Уповноважений Президента у справах дітей Микола Кулеба вже спілкувався з Ольгою Рудневою, котра пробігла 10 кілометрів за 55хвилин, перегнавши навіть чемпіона світу з боксу В’ячеслава Сенченко. Але він і не засмутився, адже це були найдобріші кілометри, а всі навколо були охоплені ейфорією кілометрової лихоманки!

Коли є причина для будь-якого вчинку, здійснити його значно легше. Коли є надійне плече поряд або орієнтир попереду, значно простіше прогнати думки, про те, щоб все кинути чи зупинитися. Найскладніше –почати.

Я почала тому, що «Кілометри добра» обіцяли процвітання іншому проектові – «Мобільні клініки», про який я піклуюся з 2009 року. За ці сім років я разом із лікарями вирушала далекими та важкодоступними селами. А в пунктах призначення нас чекали схвильовані батьки зі своїми ВІЛ-позитивними дітьми на руках. Давно до них не приїжджали, щоб допомогти, підтримати, дати пораду чи хоча б надію. Ці люди з віддалених поселень, здавалося цивілізованої України, покладалися тільки на себе і Бога…

Чи варто говорити про недостатнє фінансування, відсутність устаткування в районних лікарнях, чи про те, як важко жити з ВІЛ в маленьких селищах? Я вважаю, також не потрібно говорити, якою подією стає візит мобільної клініки. Завдяки роботі клініки діти отримують доступ до медичних обстежень, їм регулярно надсилають необхідні медикаменти. Регіональні лікарі отримують унікальну можливість консультацій зі своїми колегами, обміну досвідом, підвищення рівня кваліфікації.

Забувши про офіційну мову прес-релізів, можу додати, що візит лікарів чекають так само сильно, як і синів з війни, чи дощу у засуху. Одного разу в Одеській області ми запізнилися на зустріч через важку дорогу. Місцеві жителі та фельдшер зустріли нас із лайкою та криками. Але потім чи не кожен плакав, дякуючи за допомогу своїм дітям, вибачався за крики. Після виснажливого і довгого прийому пацієнтів на  нас чекав скромний, але один із найсмачніших обідів у моєму житті. Його дбайливо приготував фельдшер із «вдячностей» від своїх пацієнтів. А потім довго-довго стояв на дорозі, махав на прощання рукою доти, поки ми не зникли в далині кілометрів.

 

Ми зібрали команду амбасадорів, які повинні були перетворити кожний кілометр свого пробігу, в кілометр шляху, що долатиме мобільна клініка до своїх маленьких пацієнтів. Але сама я і не думала бігти. Не люблю та й не вмію.

Почався зворотній відлік до благочинного напівмарафону. Кожень день в офісі був наповнений словом «бігти!». Я так часто його друкувала, що пальці буквально бігали по клавіатурі, а очі так часто пробігали по текстах про мотивацію, марафони, що я перестала боятися і думки про те, щоб зав'язати шнурки та пробігти.

До того ж кожного ранку з’являлася Оля Руднєва зі своїм новим рекордом за часом чи дистанцією. Кожного ранку, Карл! Від неї надходило стільки заряду, що мимоволі я задумалась чи не спробувати мені цей “наркотик”.

З розвитком проекту до нього приєднувалися старі друзі, що бігають в лісі кожну суботу, та нові знайомі, що мріяли  вперше пробігти дистанцію , відомі люди, які хотіли допомогти ВІЛ-позитивним дітям, та зовсім невідомі, які були готові дати грошей, аби побігли інші.

Одного дня градус проекту досяг тієї позначки,  коли я вдягнула кросівки і пробігла свої перші зі шкільних часів 2 кілометри. Було важко дихати, боліли ноги в найнесподіваніших місцях, але я згадувала тих, хто дав публічні обіцянки, про те поза камерою зізнавався у нелюбові до бігу. Я думала про тих, хто може вже ніколи не побігти, якщо до них вчасно не приїде лікар. І я добігла до позначеної цілі.
І, чорт забирай, в якому захваті я була! Одна справа реалізувати проект, не виходячи з офісу, інша ‒бути в серці проекту, кожним м’язом відчути його удари, а головне ‒ перемогти себе!
Наступного разу ми бігли вже разом з Надією. І з Ольгою. І з SpartaBox. 5 кілометрів. Лісом. Під дощем. Після цього нас буквально захлиснула лихоманка!

 «Кілометри добра» збирали все більше однодумців, амбасадорів, грошей! Проект пульсував із такою силою, що всі хто потрапляв в його радіус вже не міг бути осторонь.

17 квітня Київський напівмарафон і «Кілометри добра» зібрали рекордну кількість учасників. Кожний подолав заявлену дистанцію. Мобільні клініки завели свої двигуни.

А я? А я збираюся пробігтися лісом на вихідних. 

Підтримати «Кілометри добра» і роботу мобільних  клінік можна тут: https://ubb.org.ua/kmdobra

Телевізійний сюжет: #километрыдобра - SpartaBox (ICTV)

 Ольга Сердюк
 Elena Pinchuk ANTIAIDS Foundation

707 0

Коментарі до статті