Приїхавши до Вовківки, що на Харківщині, спочатку не помічаєш нічого незвичайного. Село як село, люди як люди. Але з часом, придивившись до людей на вулицях, помічаєш велику кількість смаглявих облич. Літо ще тільки починається, де можна було так засмагнути? Обличчя та чорняве волосся таки видають в багатьох іноземну кров. Майже половина жителів Вовківки турки-месхетинці, які живуть тут вже близько чверті сторіччя. В такому незвичному місті сьогодні Фонд Кличко та Фундація Кока-Кола будуть відкривати новий спортмайданчик в рамках проекту «Клич друзів – граймо разом!».
У вовківецькій школі турків та українців теж порівну. Здавалося б – ідеальний грунт для безкінечних конфліктів та непорозумінь, але ж ні, нічого такого немає. Принаймні не більше ніж у звичайній школі, запевняють в один голос і вчителя, і батьки, і самі діти. Осман і Сашко, Сона і Марійка – сидять за однією партою, разом йдуть додому, разом граються, разом займаються спортом, навіть не згадуючи про свої «відмінності».
– Турки-месхетинці в наше село приїхали в 89-му році. Тікали від війни. Інша віра, традиції, мова… Не можу сказати, що зовсім не було проблем, але потихеньку призвичаїлися, здружилися, почали жити разом, – розповідає історію села директор вовківецької школи Ольга Іванівна Сафонова. – Діти наші спілкуються, товаришують, разом займаються спортом. Ідучи на роботу до школи, кожен день тепер бачу їх на спортмайданчику. З самого ранку там, ані хвилинки не гають!
У цей час школярі на спортмайданчику підтверджують слова свого директора. Відкриття ще не почалось, а вони вже весело гасають по всій території.
– Ілери! Вперед! Бекле! Зачекай! – лунають на майданчику заклики школярів двома мовами. І не розібрати, хто якою говорить, бо всі вони легко переходять з однієї на іншу не вбачаючи в цьому жодної проблеми.
Мабуть символічно, що вчителем фізкультури в цій школі працює колишній воїн-інтернаціоналіст, на долю якого випали нелегкі випробування в Афганістані. По собі знаючи, що таке розбрат між народами, Валентин Володимирович Голованов докладає усіх зусиль аби діти були дружніми. І спорт у цьому дуже допомагає, каже він.
– Напевно саме завдяки спорту у нас відсутні будь-які непорозуміння на національній чи релігійній основі. Все це залишається непомітним для командної спортивної гри, бо ми одна спортивна сім’я, – розповідає вчитель. – Взагалі, будь які командні види спорту є дуже гарним джерелом дружби, взаємодопомоги і взаємовиручки. Наприклад, ми в нашій школі серйозно займаємось футболом, неодноразові чемпіони району, їздимо на змагання до Харкова. В команді є, звичайно, і турки, й українці.
Здоровий спосіб життя, фізкультура, спорт та олімпійський рух об’єднують людей по всьому світу в одну велику сім’ю, де замість ворожнечі – суперництво, замість ненависті – спортивний азарт, а головна мета – не руйнування, а самовдосконалення. Перенести всі людські протистояння на спортивний майданчик, це сьогодні, важливо як ніколи. Приємно, що сьогодні пощастило стати свідком чергового маленького кроку в цьому напрямку!
-150x85.png)