Практичний випадок.
На прийом звертається мама з донькою 11 років. Скарги на те, що в дитина себе погано почуває, що в неї болить голова, що їй важко ходити, що на ранок важко встати, що в школі навчається дуже посередньо. Багато пропускає, так як вищеописані скарги виникають доволі часто і мама залишає дитину вдома.
При докладному зборі анамнезу та огляді дитини жодних відхилень не виявляється.
Дитина сидить не надто задоволена ситуацією і постійно перепитує в мами за годину. А мама тримаючи в руках цілу папку з обстеженнями все повторює, що її дитина хвора. Відчувається, що дитина намагається контролювати ситуацію. На кінець прийому виявилося, що дівчинка хвилювалася, чи вона не запізниться в магазин, в який її мама пообіцяла відвезти. На питання, чи щось турбує дівчинка ліниво відповідала, що все болить голова (локалізувати не могла), що вчитися важко, бо багато задають ітд…
Варто додати ще, що дитина в дитинстві кілька разів мала ниркові проблеми і була на стаціонарному лікуванні. З того часу всі обстеження нирок не виявляли патологічних відхилень.
Типова ситуація. В дитинстві під час хвороби дитини мама важко це переживала і в подальшому виникла реальна гіперопіка. Внаслідок цього, дитина навчилася (мимовільно) маніпулювати батьками і тим самим робити те, що вона хоче. На неї не було покладено жодних обов’язків, вона не надавала уваги шкільному процесу. Дитина не відвідувала жодних секцій, чи позакласних активностей. На будь-яке зауваження відразу скаржилася на погане самопочуття. Відповідно всі виконували її забаганки, бо дитина ж хвора… З того всього, вже ніхто не пам’ятав, де початок, а де кінець. І звісно що це все закінчувалося походами по лікарях. Щоб ви розуміли, я була, напевно, 4-м неврологом до якого вони звернулися. Попередні лікарі або говорили, що все гаразд, що не подобалося мамі, або призначали якісь ліки (вітаміни ітд).
Для чого я навела цей приклад? Для того, щоб пояснити, як часто самі ж батьки роблять зі здорової повноцінної дитини таку, що має багато проблем, лише …яких?
Так от:
1) Наявність у дитини будь-якого захворювання не передбачає будь-яких додаткових обмежень у житті, окрім тих, що стосуються самого захворювання.
Для прикладу дітям з епілепсією небезпечно знаходитися у воді, проте під наглядом батьків, чи тренера дитина може займатися плаванням.
2) Якщо у дитини і є певні особливі потреби, то дитину треба максимально адаптовувати в житті. Якщо у дитини ДЦП, то завданням батьків та реабілітологів є не співчуття до дитини, а навчання її тим навикам, які в житті їй є необхідними. І чим більше дитина буде працювати над цим, тим легше їй буде далі!
3) Коли дитина внаслідок хвороби пропустила багато навчання, бо батьки з вчителями розробляють план, як це надолужити, а не «закривають на це очі». Часто «віддалені наслідки» від перенесеного захворювання – це вплив самих ж дорослих на дитину в їх намаганні «допомогти», що насправді є ведмежою послугою.
4) Якщо дитина не вміє малювати, то від того, що мама намалює домашнє завдання таланту в неї не додасться.
5) Поняття «здоров’я» та «хвороби» на сьогодні є часто відносним. Для прикладу дітям розповідаю про себе. В мене з 7-ми річного віку прогресувала міопія. В років 19-ть вона стабілізувалася і на сьогодні я повноцінно існую лише через окуляри, чи контактні лінзи. Чи можна мене вважати хворою? З одного боку так, а з іншого – я перша буду проти цього, бо мої проблеми компенсуються і я не відчуваю їх у своєму житті!
Якщо у дитини і є якісь проблеми, то завданням батьків, педагогів та лікарів є таким, щоб дитина мінімально відчувала їх у житті. А це можливо лише тоді, коли дитині щоразу не нагадувати про її проблеми, а виключно через спільне бажання та спільне зусилля оточення навчити дитину з ними жити, боротися з ними, а не вирішувати все за неї.
Якщо ж повернутися до історії з мамою та дівчинкою, то це типовий випадок, коли з абсолютно здорової дитини зробили хвору так би мовити «на рівному місці». Повірте, що працювати з такими пацієнтами є дуже важко, бо вони вас просто не чують. Ваше заключення, що дитина здорова сприймають як не компетентність і далі йдуть до наступного доктора.
На щастя таких меншість. Більшість таки вдається переконати змінити своє відношення до «хвороби» та способу життя. Не завжди це вдається з першого разу, проте головне не зупинятися!
