Екзистенціальна тривога й становлення ідентичності

Що таке екзистенціальна тривога й чому вона у нас виникає? Який зв’язок вона має з нашим несвідомим та автентичністю? Чому та за допомогою яких способів ми уникаємо її, заспокоюємось, вдаючи вигляд, що її не існує? В решті решт, до чого може призвести таке заспокоєння?

Психотерапія часто ставить питання про якість присутності людини у своєму житті. Це незвичне формулювання питання – немов би людина і її життя не тотожні одне одному – підкреслює неочевидність відповідей із суб’єктивної позиції. Згадаємо, наприклад, широко відоме визначення деяких музичних стилів. Відомо, що блюз це коли хорошій людині погано, а реп – коли поганій людині добре. Не зачіпаючи нічиїх музичних вподобань, можна зробити висновок про те, що суб’єктивний досвід завжди буде включений в   ширший контекст. Відразу хочеться додати – і глибокий. Що це за контекст? Припустимо, що це контекст екзистенціального виміру, тобто простору, де розгортаються граничні життєві обставини. Ті, які стосуються кожного з нас і які виявляються на зворотній стороні будь-якої індивідуальної події.

Що являє собою екзистенціальна тривога 

Екзистенціальна тривога виражає одну просту ідею – ні один вибір не виявляється абсолютно правильним й остаточним, ні одна позиція не дає повних гарантій та преференцій. В стані цієї тривоги виникає відчуття, що життя котиться в тартарари й нема за що вчепитись, щоб припинити це неминуче падіння. Цей стан неможливо анулювати, оскільки він виявляється граничною даністю нашого буття.

Що ж залишається робити в цій ситуації і чи можливо взагалі щось робити, якщо це падіння неминуче? Звичайно, можна, більш того, ми володіємо цим мистецтвом практично в досконалості. Для позбавлення від парадокса, який загрожує в цю мить утворитись, згадаємо про те, з чого ми почали – з уявної тотожності суб’єкта і його життя. Насправді моє життя й те, що я про нього думаю, як правило, зовсім різні речі. В цьому немає нічого страшного, більш того, це є нормальною формою організації психічного життя. А все через те, що у людини є несвідоме й тому моє Его чи Самість завжди менше мене самого, тому що Я – це Его плюс несвідоме. Тому психічною нормою є невротики, які признають наявність у себе несвідомого, які дозволяють своєму несвідомому бути.

Відштовхнемось від цього формулювання й прийдемо до наступного припущення – люди, які вважають себе психічно здоровими, намагаються злитись зі своїми уявленням про себе й тим самим виключити несвідоме зі свого досвіду. Вступаючи таким чином на шлях ототожнення себе і свого життя. Однак чи не це є благом, до якого варто прагнути? Тому варто розібратись, що тут “добре”, а що “погано”. З однієї сторони, рівність своєму уявленню про себе дуже корисна – людина стає повністю зрозумілою та прозорою для себе, веселою та соціально активною, вона завжди знає про свої бажання й здійснює лише корисні вчинки. З іншої – це розуміння стає її ж обмеженням, оскільки не залишається місця, звідки може прийти питання. В підсумку вона стає нудною для самої себе, а нудьга, як відомо, є передоднем тривоги, яка проте не наступає, оскільки навичка боротись з нудьгою виявляється одним із першим мистецтв, яким він оволодіває. Схоже, що людина потребує в деякому розриві свідомого й зяянні непоправної нестачі, яку неможливо компенсувати до кінця, однак завдяки якій розвиток стає можливим.

Як бути з тривогою

Екзистенціальну тривогу можна або зазнавати, тобто жити з нею, щоденно маючи її на увазі, чи заспокоюватись, удаючи вигляд, що її не існує. Краще за все, це здійснюється з опорою на щось зовнішнє, тобто за допомогою ідентифікацї. Ми ідентифікуємось з чимось, що схвалюється, стаємо тим, у кого, як нам здається, є необхідні якості, і фіксуємо себе у вигляді пазлу, який складається із цих присвоєних порівнянь. Ціна, яку ми платимо – це ціна екзистенціальної тривоги, яка неминуче знижується, тому що через ідентифікацію з чимось зовнішнім ми віддаляємось від цього переживання. Ми перестаємо відчувати тривогу, бо на ідентифікований образ відчужений від того, що здатне переживати наближення до екзистенційних меж.

Тут доречно згадати Хайдергера, який говорив про те, заспокоєння тривоги означає перехід з аутентичного буття в неавтентичне.

Яку роль тривога виконує в нашому житті

В цій історії несвідоме виявляється тим самим маяком, який не дозволяє піти від себе занадто далеко. Несвідоме – це те, що невідчужене він нас на відміну від того, що ми звикли називають свідомим уявленням про себе. Це, можна сказати, серцевина нашого буття. Тривога, своєю чергою, виявляються його пульсацією у вимірі свідомого, оскільки тривога – це те, що вислизає від символізації, що завжди нагадує про нестійкість й незакінченість будь-якої визначеності, за яку ми чіпляємось. Тривога проявляється як безоб’єктний феномен, у неї немає адресату; також можна сказати, що у тривоги немає заземленості, вона як би підвішує нас в повітрі й змушує шукати точки опору. Через тривогу щось важливе проходить назовні, тривога перетрушує звичну тканину буття, шукаючи в ній складки та розриви.

Тоді виходить цікава штука. Цілком логічне бажання заспокоїтись раз і назавжди й тим самим знайти стійкість на ділі виявляється способом відмовитись від себе на користь уявного прихистку, в якому немає нічого, крім неавтентичних ідентифікацій. Частіше за все це цілком вдається. Тут справи йдуть так само як у випадку із залежністю, коли смерть наступає швидше, ніж неминуче розчарування в униканні тривоги. При цьому нагороди за відмову від подібної спроби немає ніякої, у всякому випадку, в області свідомого.

Тому нічого не залишається, крім того як довіритись тому, що не має ніякого раціонального обгрунтування, оскільки саме це вказує на наближення до центру індивідуально буття. Повертаючись до назви тексту – екзистенціальна тривога створює проміжок між ідентичністю і тим, що знаходиться за її бекграундом, для того, щоб остаточність не була досягнута. Тривога як землетрус руйнує споруди ідентичності й обнуляє всі результати і досягнення, закликаючи створити суще заново і з нуля.

За матеріалами: https://monocler.ru/ekzistentsialnaya-trevoga/