Бібліотерапія дозволяє ефективно справлятись з душевними незгодами й навіть спасає від депресії. Однак в який момент читання може перетворитись на терапію? Наука вважає, що книга спрацює як ліки, якщо перейнятися почуття персонажа настільки, що забудеш про самого себе.
Аптека для душі
Для лікування свої психічних травм сучасна людина використовує все, що завгодно. Існує музична терапія, якщо ви не маєте нічого проти ноктюрнів, якщо іпотерапія – якщо вам приємно спілкуватись з кіньми, а ось пісочна терапія – на випадок, якщо ви захочете повозитись з піском. За допомогою будь-якого заняття, від садівництва до читання романів можна дивовижним чином наладити емоційний стан, гармонізуватися і в цілому стати більш щасливими…
Особливий ефект має лікування книгою, про потужний вплив тексту люди знали ще до загального захоплення психологією й різного роду терапіями.
Наприклад, у фараона Рамзеса ІІ над покоями, де він зберігав папіруси, був вибитий надпис “Аптека для душі”, а постановники давньогрецьких трагедій прекрасно знали, як викликати у публіки катарсис.
Сам термін “бібліотерапія” вперше використав американський дослідник Семюел Крозерс в 1916 році, однак, здається, нітрохи не гірше звучали аналоги начебто “лібропсихотерапія” академіка В.М. Бехтерева чи “бібліопсихологія” російського просвітника й книгознавця Н.А. Рубакіна.
По-третє, книга, на відміну від пісочниці, коней і садівництва, доступна усім, навіть тим, хто вирішив якийсь час не виходити з дому.
Суть методу про те, щоб читати спеціально підібрані книги. Це допомагає людині внутрішньо змінюватися: тепер вона може краще висловити думку чи почуття, поводити себе інакше, позбавлятись від нав’язливих станів, знайти розв’язання проблеми. Хоча бібліотерапія не стільки конкретний метод, скільки загальна концепція: варіантів її багато, і всі вони працюють.
Як це працює
Є дві основні форми бібліотерапії:
- клієнт просто читає текст, який йому вручили в бібліотеці. Спеціаліст-бібліотекар підказує, в яких книжках у героя та сама проблема, що й у читача, і вручає йому такі книги.
- більш сучасна, інтерактивна форма заснована скоріше на взаємодії між читачем та терапевтом. Спочатку твір читають вголос, а далі обговорюють.
Можливо, часом це схоже на розбір повчальної розповіді в початковій школі: “А чому Ваня сказав, що не їв слив? А що він відчув? А у вас було таке? А як би вчинили ви?”
Другий спосіб розповсюджений в західних країнах, де більше довіряють спеціалістам, рідше практикують самолікування, а крім того, існує традиція дискусійних книжних клубів. Однак в цьому інтерактивному підходові відчувається деяка недовіра до самого читача: мало того, що він не помітить психологічних особливостей ключових персонажів, бо може й зовсім пролистати драматичний момент.
Перший варіант виглядає привабливо не тільки тому, що він більш доступний: крім книги нічого не потрібно.
Річ у тому, що наше сприйняття тексту унікально. З одного і того ж абзацу кожен з нас винесе щось своє.
Н.А. Рубаків в книзі “Що таке бібліологічна психологія” (1924) ілюструє це потішною історією. Деякий місіонер намагався втовкмачити африканським аборигенам значення слова “совість”. Рідною мовою місцевих жителів місіонер довго вимовляв піднесені промови про етичний кодекс, докори сумління й душевну біль під час розладу з собою. У висновку виявилось, що африканці порахували лекцію дуже корисною, вирішивши, що їм розповідають про нетравлення.
Під час читання кожен з нас абориген і вільний використовувати текст виключно про свої особисті цілі. Сенс терапії як раз в цьому – вичленувати актуальне, болюче. Книга, прочитана в 15 і в 40 років, сприймається як два різних товару, насправді це ми змінились, а книга з того часу хіба що трохи стала потріпана по краях.
Тобто зміст і всі сенси книги великою мірою залежать не від письменника, а від читача.
Якщо читач нічого не зрозумів, то у книги нульова ефективність, нульова цінність. А рівні друкарські рядки – зовсім не сам зміст, а, по виразу Рубакіна, “збудники змісту”. Чудовий міраж – світ книги – це те, що ми будуємо в голові, спираючись на наш звіт, почуття, особливості психіки, і лише при деякій участі автора.
Лікувальний ефект
Бібліотерапію застосовують в клінічній практиці, як додатковий захід, до основного лікування. Алкоголізм, наркотична залежність, адиктивні стани пасують поряд з силою слова. Віршами лікують приступи тривоги й посттравматичні стресові розлади. Книга допомагає впоратись з депресією (особливо приємно, що в порівнянні з традиційною терапією цей метод не затратний й не дає побічних ефектів). У випадку з книгами завжди можна вдатися до самолікування: дослідження 2004 року показало, що покращення наступають у будь-якому випадку, неважливо, чи читаєте ви з психотерапевтом чи самостійно штурмуєте тексти.
Спеціалісти з англійського Університету Варвіка у своєму курсі “Література й психічне здоров’я” розбирають, як книги спасають у важких випадках, які не потребують госпіталізації: втрата близького, втрата ненародженої дитини, розбите серце, старіння і деменція… П’єси Шекспіра, роману Джейн Остін і лірика поетів “Озерної школи” в цих випадках мають “розгладжувальну” дію на поранену душу.
Чому це працює
- Перший цілющий ефект книги пов`язаний з проговорення. Важко справитись з ситуацією, якщо ми не знаємо відповідних слів, для вираження складних почуттів та сплутаних почуттів. Під книжною обкладинкою ми знаходимо купу корисних метафор, точних спостережень, глибокодумних зауважень, які завжди можна приміряти на себе.
- Друга причина – новий погляд на речі.
Вигадані історії допомагають читачу переосмислити події його власного життя, зробити їх менш тривожними, менш травмуючими.
Для цього одна з перших бібліотерапевтів Седі Пітерсон Делейні організувала читальню в лікарні для афромериканських ветеранів Першої світової.
З точки зору терапевтів, лікування дієсловом відбувається в три етапи.
- 1-й етап – ідентифікація: створюється зв’язок з персонажем твору. Тут розпізнаються проблеми й цілі близького для нас персонажу: ага, у нього загинула мати, у неї є секрет, йому подобається дівчинка…
- 2-й етап – катарсис (“катарсична відповідь”): ми переймаємось почуттями героя, співчуваємо йому, радіємо чи рятуємось від погоні разом з ним.
- 3-й етап – розуміння: в цей момент читач може визнати схожість між собою й персонажем (“Точно! Я, адже також з похмілля потрапляю в таку ситуацію”). Тут можна вирішити вчиняти так само, як і герой, чи навпаки – намагатись не попадатись в ту саму пастку. В цілому, це ті ж самі висновки, які від нас марно намагалась домогтися вчителька літератури.
Деякі дослідники додають і четверту стадію – універсалізацію. Під час неї можна усвідомити, що ти зі своєю бідою не одинокий – у людей взагалі весь час одні й ті ж проблеми: самотність, втрати, любов, жорстокість, епідемії… Це повинно нас налаштовувати на більш оптимістичний лад.
Однак як саме все це нас виліковує? Справа в особливостях нашого мозку. Виявляється, вигадану історію він сприймає практично також, як реальний досвід. У 2018 році нейробіологи Колорадського університету виявили, що сила уяви допомагає долати травми, стреси і фобії. Ми тільки уявляємо свою зустріч з Пенівайзом, Гренделем чи начальника відділу, а мозок видає реакції, ніби то це трапилось насправді: по спині холодок, рука тягнеться до звіту. Колорадські вчені вважають, що проживаючи подібні ситуації в безпечному середовищі, ми вчимось з ними справлятися.
Книга змінює нашу поведінку
У 2012 році психологи з Університету штату Огайо вивчали, як досвід, пережитий в історії, впливає на реальну поведінку людей. Вони відзначили, що занурення в вигадану реальність дійсно змінює людей. Наприклад, якщо випробовувані читали про персонажа другої раси чи незвичну сексуальну орієнтацію, внаслідок цього вони краще відносились до тих, хто від них чимось відрізняється, були менш схильні до стереотипів та ксенофобії.
В інших експериментах виявилось, що ідентифікація з героєм – могутній спосіб змінюватись. Якщо герой книги долав труднощі й затори на дорогах заради того, щоб попасти на вибори, то й читачі проявляли завзятість, щоб проголосувати вже в реальному житті.
Важливий момент – текст повинен дозволити читачу забути про себе, розчинитися в тексті. Так, студенти, які читали розповідь від першої особи, сильніше відчували зв’язок з персонажем, ніж ті, хто отримав той самий сюжет, викладений від третьої особи. А в іншому експерименті у респондентів не вийшло злитися з героєм й відчути його стан, оскільки текст вони читали, сидячи в кабінці з дзеркалом.
Що читати
Якщо ви застряли в адюльтері, терапевти пропишуть вам “Пані Боварі” і “Анну Кареніну”. При особистій кризі приймайте Кафку. “Старий та море” допоможе впоратись з гнівом, а “Сліпота” Сарамаго – боязню відповідальності.
Якщо у вас маленький зріст, варто перечитати “Хоббіта”, страждаєте від сумних думок – беріться за “Робінзона Круза”. Тут є Достоєвський, Муракамі, Апдайк, Пратчетт, і, здається, вони тільки й чекають на те, щоб допомогти впоратись з життям.
За матеріалами: https://knife.media/bibliotherapy/
