.jpg)
Ненависна робота, безперспективні відносини, похмурі будні, депресія – це лише частина того, на що щоденно скаржаться тисячі тих, хто всупереч логіці не збираються нічого змінювати. Як це працює й чи варто допомагати тим, хто не хоче нічого у своєму житті змінювати, про це піде мова нижче.
Офіційна статистика ВООЗ свідчить про те, що на сьогодні четверть населення планети перебуває в депресії. Однак, цифри можуть бути більшими, а їх неточність можна пояснити тим, що дослідження проводять стосовно цієї теми нерегулярно та неякісно.
Примітно, що лише небагато, хто страждає що від такого недугу, як депресія, звертаються до лікаря й намагаються хоч яким чином змінити своє життя. Практика показує, що десятки людей протягом років находяться в стані зневіри. При цьому їх проблеми не виглядають як такі, що неможливо розв’язати: з ненависної роботи можна піти, нещасливий шлюб – розірвати, лінь – побороти, а деструктивне коло спілкування – просто змінити. Що ж заважає почати рухатись?
Причини страждань
Зона комфорта
Парадоксально, однак вперте небажання щось змінювати можна пояснити банальною звичкою, що має назву “зона комфорту”.
Кожна зміна – це ризик. За спробу змін потрібно платити втратою звичного, знайомого, а значить безпечного (навіть якщо дуже обридлого) способу життя, зустріччю з невідомим, страхом “а раптом стане гірше, а раптом я не справлюсь й всі стануть свідком мого позору”.
Заплатити доведеться усвідомлення, що світ не дає гарантій, а відповідно, майбутнє ми не можемо добре спланувати. Заплатити доведеться особистим ростом в строгому напрямку “тут й тепер”, а не “там і потім”. Важко? Страшно? Ось так. Своє болото ми добре знаємо, тут всіх жабок та п’явок ми легко впізнаємо в обличчя. Тільки в ньому немає життя. Однак нічого, звикли ж.
Таким чином, зовсім не дивно, від чого люди, страждання яких стало звичкою, агресивно реагують на будь-які поради відносно реальних змін. Зона комфорту, якою б незручною вона б не була, змушує людину триматись за неї, поступово підпорядковуючи своїм правилам й привчаючи до визначеної ролі.
Співзалежні відносини
Крім цього причина добровільних страждань може полягати в співзалежних відносинах.
Наприклад, якщо один партнер проживає своє неоціненне життя, так би мовити, неекологічно. А інший скаржиться, плаче, страждає й не йде. Чому так відбувається?
Якщо людина несвідомо, в силу свого життєвого сценарію звикла до ролі Жертви, то все зрозуміло, вона на своєму місці. Нещастя для Жертви – необхідне почуття на її життєвій дорозі.
Злиття з іншою людиною
Є ще інший варіант – злиття. Це відбувається тоді, коли людина відчуває себе живою, потрібною, справжньою лиш при комусь, чи з кимось.. А якщо цієї людини немає, то її життя стає безглуздим, що не являє цінності для нього самого, в цілому, чесно кажучи, життя відсутнє. І у такої людини не можна помітити бажання пізнавати що таке життя й для чого воно їй потрібне. Вона розчинилась в іншому, однак щастя не відчуває. Це пов’язано з тим, що в самих глибинах психіки з кожним прожитим роком все наполегливіше звучать питання: “Навіщо я тут? Чого я хочу? Яка моя дорога?” Є люди, які звикли з успіхом ігнорувати подібні питання, однак психіка сприймає це як зраду, й для того, щоб змусити людину звернутись до себе інколи використовує кризу, депресію чи будь-яку іншу хворобу.
Примітно, що люди, які перебувають в співзалежних відносинах, як правило, заперечують це. Нікому не подобається визнавати, що страждання – це, як правило, власний вибір.
Ситуацію ускладнюють соціальні, не завжди конструктивні сценарії, які диктують свої правила, майже на підсвідомому рівні. Приймаючи не самі вдалі для себе рішення, багато хто вважає, що вчиняє вірно, виконуючи “свій борг”. Колективне несвідоме досить часто одягає на людину шори, через що він думає, що бути по-справжньому щасливим й жити так, як зручно саме йому, це неправильно, невірно та навіть злочинно.
Еріх Фром зауважує:
Спостерігаючи, як люди приймають рішення, доводиться дивуватись тому, наскільки вони помиляються, коли приймають за своє власне рішення результат підпорядкування звичаям, умовностям, почуттю обов’язку чи неприкритого тиску. Починає здаватись, що власне рішення – це явище, яке зустрічається досить рідко.
Між тим, саме тяжкий процес зламу стереотипу є першим кроком до звільнення: бути щасливою людина може лише тоді, коли вона проживає своє, ніким не нав’язане життя.
Інколи трапляється так, що роль хлопчика для биття виконує дорога для нас людина. Тоді багато хто витрачає роки на те, що витягнути близьку людину із руйнівних відносин, безперспективної реальності та безпросвітної депресії. Емпатія та почуття відповідальності заважають нам зрозуміти очевидну річ, що той хто страждає не збирається щось змінювати. Нерідко “страждалець” потребує людину, яка регулярно буде підтверджувати “статус2” його переживань, того, хто готовий нескінченно співчувати й обговорювати одну й ту саму проблему протягом багатьох місяців, а інколи й років.
З цієї статті ви дізнались про дві основні причини, які лежать на поверхні, в той час, як їх набагато більше, й розповідати дуже довго. Однак, допомогти можливо лише тим, хто хоче змін не лише на словах, але й на ділі.
Чи можливо й потрібно допомагати тим, хто роками ниже, не змінюючи нічого ні на йоту, й залишається байдужим до своєї долі? А навіщо? Тягнути до щастя, відриваючи вуха? Дайте народу спокій. Хто хоче – нехай сидить в болоті. Побережіть себе й не витрачайте своє життя на його скарги.
Від настання криз не застрахований ніхто. Однак важливо розрізняти, коли затягнута проблема є низкою складнощів, які реально існують, а коли – частиною маніпуляцій. Бо той, хто протягом років страждає від своїх найчастіше придуманих чи серйозних проблем, які можна вирішити намагається втягнути в гру всіх, хто його оточує.
За матеріалами: https://monocler.ru/zona-komforta-i-stradanie/
