«…все мы немножко лошади,
каждый из нас по-своему лошадь»
В.В. Маяковський
Ірина Зеленько народилася, мешкає й працює в Києві, але дитинство провела на Буковині, бо звідти походить родина її мами. За власними словами дівчини, коней вона любить ледь не з пелюшок. Покійний дідусь, який її виховував, був ковалем, мав власних коней, тож дитячі роки Іра проводила в кузні й на конюшні. Вперше проїхалася на коні теж дитиною – мама, звичайно, відмовляла й хвилювалася, але дідусь був впевнений у силах маленької онуки. І певним чином визначив її долю. Навчив не тільки їздити на конях, але й обходитися з ними, доглядати, впрягати. Змалку кінь став для Ірини другом і компаньйоном.
– Ірино, у Києві Ви, мабуть, позбавлені можливості спілкуватися з цими тваринами. Як переживаєте це?
– Коли мій дідусь став стареньким і не міг доглядати коней, їх довелося продати, тож «прощання» відбувалося поступово. Коли продали останнього коня – це був Кедр, який жив у нас найдовше – я дуже переживала, це була для мене велика травма. Він, до речі, досі живий, живе у дуже доброго господаря, має гідний догляд – за його долею я стежу. У мене багато фотографій Кедра, є підкови з чотирьох його копит. У Києві я вже не один рік, тому звикла, що коней немає поряд. Але поступово почала освоювати конюшні в Київській області, знайшла кілька місць, обрала для себе найзатишніші, такі, де є коні, що по духу й за норовом нагадують мені нашого Кедра.
– Як називається Ваше хобі?
– Це верхова їзда. Я не займаюся цим професійно, не беру участі у змаганнях, але маю необхідний мінімум для того, щоб їздити на коні. Це, зокрема, спеціальний одяг – бриджі, чоботи. Вони потрібні обов’язково, як і спортивна форма для будь-яких інших занять.
– Ще одне Ваше захоплення, яке зрештою стало професією – малювання. Ви почали з того, що малювали коней?
– Так. Я росла поряд із цими тваринами, багато їх спостерігала, і ще дитиною почала їх малювати. Спочатку, звичайно, виходили трохи недолугі чотириногі карлики, але я справді докладала багато зусиль, вивчала анатомію коней, тож, зрештою отримала хороші результати. Зараз я малюю професійно, в тому числі часто малюю й коней, причому намагаюся їх зображувати в різних техніках: графіка, офорт, акварель, олія. Хочеться показати грацію цих чудових тварин за допомогою різних художніх можливостей.
– Як часто Ви можете собі дозволити поїздити на коні? Як обираєте коня, коли приходите на конюшню?
– Кінно-спортивні клуби переважно розташовані за межами міста, тож потрібен час, щоб туди поїхати, отже, вдається не дуже часто. Намагаюся двічі-тричі на місяць, а взимку доводиться робити перерву. Коли приїжджаю до клубу, здороваюся з усіма кіньми, пригощаю їх різними смаколиками, які приношу з собою – коні такі ласунчики! Вони дуже люблять цукор, яблучка, бублики… Розмовляю з кіньми, намагаюся відчути, хто зараз найбільше схильний до спілкування зі мною. Буває таке, що взагалі не їжджу. Просто говорю з кіньми, вдихаю запах стайні, слухаю, як б’ється серце коня…
– А з чого починається навчання для новачків у цій справі?
– З подолання страху. Кінь – велика тварина, багатьох це лякає. Мені часто зустрічалися люди, які бояться коней, більшість взагалі близько ніколи не підходила до цієї тварини. Втім, страх треба подолати обов’язково, бо коні дуже чутливі, вони добре відчувають людську душу і реагують на наш страх. Хоча є й такі «добряки», що контактують першими. Є також досвідчені, самостійні коні, які буквально вміють робити все замість наїзника. Такий кінь добре підходить новачкам. Але загалом потрібно займатися з тренером, він допоможе уникнути помилок і налагодити спілкування з твариною. Зрештою, якщо людині перші такі зустрічі принесуть радість, це перетвориться на захоплення всього життя, я переконана.
– Як гадаєте, спілкування з цими тваринами змінює людину, якось на неї впливає?
– Звісно, впливає. Є терапевтичний аспект, який втілився в такому напрямку медицини, як іпотерапія. Але загалом коні допомагають позбутися стресу, заспокоюють. А ще допомагають виправити поставу. Це взагалі досить серйозне фізичне навантаження – після тривалої перерви, якщо певний час не їздити на коні, завжди болять м’язи. Хоча радості від спілкування з тваринами це не затьмарює.
– Ви ще й домашніх тварин маєте?
– Я дуже люблю собак, у мене йоркширський тер’єр Кіра. Часто беру її з собою на конюшню, коли сідаю на коня, залишаю собаку з друзями. Загалом я помітила, що у більшості жокеїв і людей, які працюють з кіньми, є собаки.
– Вас не ображає те, що до коня в Україні ставляться переважно як до робочої тварини?
– Трішки ображає. Але те, чи буде доглянутим кінь, залежить від господаря. Наприклад, в тому селі, де жив мій дідусь, люди навіть робочого коня вважали своїм компаньйоном, заведено було добре утримувати коней, дбати про них.
– Ви не тільки малюєте коней, але й пишете про них…
– Так. Я закінчила університет КПІ, за фахом книжкової графіки, і свій диплом присвятила вивченню місця коней у війні. Ці тварини допомагали людям завжди, дуже вагому роль відіграли в період Першої світової війни, і мені хотілося віддати їм шану. У нас, на жаль, ця тема не досліджувалася. А зараз як журналіст працюю над розкриттям своєї дипломної теми.
– Як гадаєте, любов до цих тварин у Вас не згасне?
– Я дуже хочу, щоб це було на все життя. Я буду продовжувати нашу сімейну традицію, бо і мій дідусь, і прадідусь тримали коней. І дітей своїх залучатиму, і онуків, якщо вони будуть. Це чудесна традиція, чудесне виховання. Взагалі мрію тримати свою арт-конюшню, проводити в ній майстер-класи, залучати дітей і дорослих до спілкування з кіньми. Сподіваюся, що зможу здійснити свою мрію.
Підготовлено для “Живи активно!”
Також читайте “Анімалотерапія: для душевної рівноваги”
