Гра виникає в житті дитини з моменту її народження як культурний елемент. Хочемо ми того, чи ні ми читаємо примовки, гладимо дитину, граємо в “ку-ку-хованки” й багато чого іншого. І це практикуємо не лише ми, бабусі, дідусі, але й випадкові перехожі, мами інших дітей в черзі поліклінік… Все це дитина помічає, вбирає в себе й повторює. Коли вона дорослішає ігри також ускладнюються, й на те якими вони будуть далі, безпосередній вплив має середовище, оточення, всі ті, за ким у дитини є можливість піддивитися.
Роль гри для дітей
Найстрашнішим сьогодні є те, що гру сприймають не як цінність й необхідну умову розвитку, а як трату часу. В епоху досягнень дітей намагаються завантажити заняттями, тренуваннями, освітніми програми, при цьому зовсім не залишаючи час на вільну гру. В такий спосіб багато батьків намагаються підготувати дитину до школи, закласти фундамент успішності, однак ось що пише стосовно цього канадський психолог, який написав концепцію розвитку дитини на основі його прихильності до дорослого: “Виявляється, що саме в грі відбувається більша частина росту, включаючи навіть ріст мозку. Розвитку для прогресу необхідний простір, вільний від наслідків та пересторог”. Раніше ми думали, що процес розвитку мозку відбувається в школі. Тепер же стало відомо, що саме гра сприяє розвитку мозку, який надалі можуть використовувати в школі”.
Для чого ж потрібна гра, крім того, що вона приносить радість дитині?
В результаті досліджень німецького фонду “Право грати”, для того, щоб дитина гармонійно розвивалась до шести років вона має “награти” 15000 годин (це шість годин на день!). За допомогою гри діти розвивають тіло, знання й емоційний інтелект. Як правило, з першими двома не виникає проблем, бо результати таких ігор можна оцінити за допомогою сантиметрів, швидкості, правильних відповідей. В той час як з іграми, які сприяють розвитку емоцій (сюжетно-рольові) все набагато складніше – бо їх підсумок ми не можемо виміряти руками. Саме через це вони поступово зникають з дитячих центрів та садків, внаслідок чого, дітям складніше очікувати, вони не вміють домовлятись, розв’язувати конфлікти, контролювати емоції, слухати, а також у них виникають проблеми з емпатією.
У що грати з малюком й коли він почне цікавитись сюжетно-рольовою грою?
За загальноприйнятими табличками про розвиток, діти починають грати в сюжетно-рольові гри (ті самі, що розвивають емоційний інтелект) з трьох років, цікавість до них появляється трохи раніше, й дитина спостерігає, запам’ятовує, досліджує їх, підглядає за старшими, вбирає. Однак ми повинні розуміти, що це відбувається в умовах, коли є за чим підглядати, коли є ті, у кого цей досвід можна перейняти. Сама собою дитина не заграється, якщо не зіштовхнеться з таким явищем.
У малюків сюжети будуть спочатку не глобальними, наприклад, кашу варять можуть цим займатись цілу годину. Потім виникає ідея, що кашу можна посолити, а за сіллю доведеться понарошку сходити в магазин, або поїхати машиною/автобусом/велосипедом… Таким чином сюжет стає складнішим, цікавішим, дитина з радістю придумують нові повороти. Однак початок завжди дуже простий, не потрібно чекати багатосерійного серіалу від трирічки. Крім того, грати спочатку варто з сюжетів, які будуть зрозумілі для дитини й з якими вона стикається щодня: погодувати зайця, вкласти спати, ляльку викупати. Це пов’язано з тим, що гра – вона про дію, а значить необхідно розуміти, як її втілити: дуже складно пілотувати літак, якщо ти цього ніколи не бачив.
Як допомогти дитині засвоїти принципи сюжетно-рольової гри? Й чи це потрібно робити? Найкраще – грати самому, а не намагатись на словах щось пояснити, а відразу діяти. Тобто не перебувати в позиції зверху – “я дорослий й зараз розповім, як грати”, а перейти в роль напарника, першого серед рівних, спілкуватись з дитиною із ролі, зсередини процесу. Важливо розуміти, що гра – справа добровільна, тому, якщо дитина не хоче, не потрібно її змушувати. Навіть, якщо вам дуже хочеться та є час “зробити добро” необхідно відступити. Головною вашою допомогою є передати той драйв, що народжується в грі особистим прикладом, пустувати, руйнувати шаблони, створювати виклики в грі, “заряджати”, однак ніяким чином не примушувати та повчати. З цим дітям ще доведеться зустрічатися ще багато років попереду.
Чи потрібно? Якщо є компанія, яка грає, то вам пощастило – дитина вбере це самим природним чином завдяки іншим дітям. Однак якщо такого середовища немає, й ви єдиний, хто може його створити, тоді це питання вашого вибору й пріоритету – допомагати дитині в засвоєнні сюжетно-рольової гри чи ні, розвивати її емоційний інтелект чи ні, збагачувати ситуативний досвід чи ні. Тут немає однозначної відповіді, тому що якщо ви прийшли злим з роботи, то краще відновити сили, а не гарчати на дитину без приводу, чим попасти в режим жертви й зриватись на неї через дрібниці весь вечір. Однак, якщо ви маєте сили, то чому відмовляти?
Багато хто радить “програти” з дитиною якісь складні для неї ситуації? Чи може це зробити один з батьків чи це потрібно довірити спеціалістам?
Це роблять не просто так. Річ у тому, що в будь-якій грі є терапевтичний ефект, бо по своїй людській натурі ми (й діти, й дорослі) обираємо для гри такі сюжети, які найбільше нас хвилюють й в такий спосіб переварюємо їх, стараємось усвідомити, щось прийняти, “помацати”. Складні ситуації дійсно є сенс програти, не тільки коли ви розумієте, що можете справлятись з емоціями дитини, прийняти їх, скоректувати, не засуджувати й не відсторонюватись, пробути з ним в моменті від і до. Звичайно саме це саме складне. Важливо в такому процесі дійсно грати, а не “коректувати” дитину. Якщо відчуваєте, що поки не готові до такого на сто відсотків, то краще звернутись до спеціаліста.
Що робити, якщо батьки не хочуть чи не можуть змусити себе грати?
Частіше за все “не може” означає, що “не хоче”. Прагнення грати заклала в нас сама природа й мозок облаштований таким чином, що тією чи іншою мірою кожен з нас здатен це робити. Однак, гра – справа добровільна, для всіх, хто бере участь, включаючи батьків. Як не можна змушувати знайти в цьому процесі натхнення для себе, й тут не буде універсального рецепта: комусь буде цікаво знаходити нові повороти в сюжети, комусь майструвати, третім батькам заново відкривати для себе дитину… Кожен може знайти свою точку входу в стан “ХОЧУ й МОЖУ”. Виникне бажання відкрити для себе світ гри – спосіб знайдеться.
Як зрозуміти, що потреба дитини в грі не задоволена?
Якщо у вашої дитини є по шість годин в день на гру, тоді все гаразд. Якщо ні, тоді скоріше за все є сенс спантеличитись й знайти на неї час в розкладі.
Якщо дитина недостатньо грає, то скоріше за все, у неї є труднощі при спілкуванні з однолітками, вона часто напружена, багато сил витрачає на дотримання кордонів й правил, які виставлені зверху й тому накопичується стрес й втома, тому майже все “нецікаво”; часто відсутність гри може привести дитину до неврозу.
За матеріалами: https://chips-journal.ru/reviews/otsutstvie-igry-mozet-privezti-rebenka-k-nevrozu-interv-u-pedagoga-i-specialista-po-igre-natal-i-belaevoj