.jpg)
Сучасний світ агонізує в кризі: пандемія забирає життя на наших очах, приховуються політичні домовленості, зруйнований звичний спосіб життя. В такі часи не допоможе селф-хелп, а варто звертатись до більш серйозних речей, наприклад до логотерапії Віктора Франкла, гуманістичного психолога, який перевідкрив ідею сенсу життя під час ув’язнення в нацистському концтаборі.
Ще в 1946 році у свої книзі “Людина в пошуках сенсу” Віктор Франкл описав почуття відчаю, яке добре знає кожна сучасна людина. Австрійський психоаналітик, який пережив холокост розповів, що у багатьох його пацієнтів були скарги на “непереборне відчуття повного безглуздя життя”.
Біди нашого століття – від різного роду залежностей до віри в псевдонаукові теорії – звалились на нашу голову не випадково.
На думку Франкла, це нормальна поведінка, коли на аномальну ситуацію виникає аномальна реакція. Теперішня ситуація не є виключенням, і не менш аномальна, ніж в 1940 роки: біосфера планети стрімко руйнується, і наступні покоління людей, на думку вчених, можуть стати останніми.
Саме тому в ці неспокійні часи варто звернутись до книги Франкла.
Досвід виживання психотерапевта в концтаборі
На той момент, коли Франкла відправили в Аушвіц, а потім в Дахау він вже був професійним психотерапевтом, який представляв так назване третє покоління віденської школи психоаналізу. Він не розділяв поглядів Зигмунда Фрейда й Альфреда Адлера й відторгнув як теорію першого про “волю до задоволення”, так і про “волю до влади” – другого.
“Пошук сенсу життя, – писав він – це основна мотивація людського життя, а зовсім не “вторинна раціоналізація” (свідоме пояснення) інстинктивних спонукань”.
Франкл стверджував цінність літератури, живописи, релігій й інших культурних явищ, які ставлять на центральне місце сенс й які допомагають нам знайти мету в житті. Згідно з розробленим ним терапевтичним методом, який він назвав логотерапією, “прагнення знайти сенс життя – це основна мотиваційна сила людини”.
Франкл вірив, що людина здатна пережити самі різні позбавлення; однак якщо її життя втратило сенс, то вона приречена.
До Аушвіца Віктор Франкл очолював неврологічне відділення Ротшильдської лікарні. В Аушвіце він став “номером 119104”. Концтабір був нульовою точкою сенсу. Франклу вдалось потайки пронести з собою рукопис книги, однак він втратив її й був змушений відновлювати по пам’яті.
Свої знання він використовував для того, щоб надати психологічну допомогу іншим ув`язненим й бачив в цьому ціль життя. Висновки, до яких він прийшов в ході цих розмов, полягли в основу його гуманістичної психології.
Духовна свобода всупереч кінцю світу: в чому шукати сенс?
Одним із самих головних був висновок про те, що “ув’язнений, який втратив віру в майбутнє, приречений”. Франкл згадував, що в концтаборі самовбивства були повсюдним явищем й кращі шанси на виживання були не у самих сильних, чи самих здорових ув’язнених, а у тих, хто не дивлячись на страждання, зміг знайти сенс існування. Деяким ув’язненим вдалось “знайти притулок від навколишнього кошмару в багатому внутрішньому житті й духовній свободі”. Це допомагало їм переносити табірне життя.
Франкл часто вів уявні розмови зі своєю жінкою Тіллі (яка, як він пізніше дізнався, померла в іншому концтаборі) чи читав лекції перед уявною аудиторією про психологію концтабора – темі, якій він присвятив все наступне життя.
В “Людині в пошуках сенсу” він написав, що написав, що “людина може зберегти залишки духовної свободи й незалежності мислення навіть в умовах крайнього психічного й фізичного напруження”.
Книга показала дух свого часу й стала бестселером післявоєнної епохи. Її перевели на більш ніж 20 мов, й вона розійшлась 12 мільйонним тиражем.
“Людина в пошуках сенсу” складається із двох частин. В першій частині йде мова про спогади Франкла про холокост. Друга частина присвячена теорії логотерапії.
Тут Франкл стверджує, що людина може знайти сенс життя в “переживанні добра, істини й краси, природи й культури; чи – останнє по порядку, однак не по значенню – у зустрічі з іншою унікальною людиною, з самою його унікальністю, іншими словами – в любові”, не всупереч кінцю світу, а через нього.
Книгу не раз піддавали критиці, за те що їй характерна поверхневість й називали взірцем позитивної нью-ейдж-культури. Однак така оцінка не є справедливою. “Трагічний оптимізм” Франкла не одне й те саме, що наївна позитивність Поліани з однойменного роману Елеонори Портер.
Деякі критики дорікають Франклу в віктімблеймінге. Американський вчений Лоуренс Лангер в 1982 році навіть назвав “Людину в пошуках сенсу” жахливою книгою.
На його думку, Франкл зводить питання виживання до позитивного настрою й порочить пам’ять мільйонів жертв. В цій критиці є доля справедливості. Однак Франкл не дорікає тих, хто втратив сенс.
Логотерапія – це не естетичний, а стратегічний підхід до переживання трагедії.
Помилково покладати провину за відчуття безглуздості життя на людину, яка страждає. Ув’язнені не відповідають за існування концтаборів, так само як і людина, яка народилась бідною не винна в тому, що вона бідна, а кожен з нас не винен в руйнуванні екосистеми.
Логотерапія не означає прийняти статус-кво: боротьба за покращення політичних, матеріальних, соціальних, культурних та економічних умов ніколи не повинна припинятись. Логотерапія пропонує дещо інше – шанс знайти сенс в ситуації, коли немає сили щось змінити.
В передмові до видання 2006 року рабин Гарольд Кушнер написав: “Зовнішні сили можуть відібрати все, що у вас є, крім одного – вибору, як реагувати на обставини, які склались”.
Логотерапія потребує від пацієнтів шукати особистий сенс й пам’ятати, що “життя щоденно й щогодини ставить питання та задачі”.
Нам потрібна логотерапія
“Я усвідомив найвеличніший із секретів, якими можуть поділитись поезія, думки й віра: порятунок людини відбувається через любов і в любові”- пише Франкл.
В одному із самих фрагментів книги, які запам’ятовуються Франкл розповідає, як одного разу, коли ув’язнені, до смерті втомлені після цілого дня роботи, відпочивали на підлозі бараку “забіг товариш й позвав їх вийти подивитись на чудовий захід”. Не дивлячись на швидше науковий стиль викладу, коли Франкл дає волю своєму почуттю трансцендентного:
“Стоячи зовні, ми дивились на хмари на заході, що палають й на небо, повне хмар, безперервно змінюють свій колір й форму, від блакитно-стального до криваво-червоного. Наші жалюгідні сірі землянки різко контрастували зі всім цим багатством, а калюжі на мокрій землі щедро відбивали небо, що палало. Після декількох хвилин зворушеного мовчання один ув’язнений сказав іншому: “Яким прекрасним міг би бути цей світ”.
Логотерапія не обіцяє, що в житті буде більше заходів; це – наша особиста й колективна відповідальність.
Проте логотерапія обіцяє захват при вигляді заходу, навіть якщо цей захід буде для нас останнім; вона нагадує, що можна знайти сенс, красу, благодать навіть в пеклі… А інше залежить від нас.
За матеріалами: https://knife.media/logotherapy/
